Україна – держава аграрна і навіть ті, хто проектує космічні кораблі, хто будує найсучасніші літаки, коли випадає нагода залишають місто і їдуть на село чи на приміську садибу. Посадити грядочку, по порсатися в землі, щоб наступного разу було з чого порадіти, що прополоти, а згодом з почуттям зробленої справи і висмикнути з землі – це багатовікова і поки що невмируща традиція майже для кожного українця. Мабуть, заради цього, заради поваги до нелегкої селянської праці на землі часто-густо по селах і містечках всією країною стоять на п’єдесталах старенькі архаїчні трактори. Саме з них десятиліття тому починалася механізація важкої праці в полі. Серед цього довжелезного загону сільськогосподарської техніки, що відпрацювала свій вік, є особливий монумент. Його символічно встановлено біля села з приємною для будь-кого назвою Мирне Костопільского району на Рівненщині. І якщо інших його технічних братів інженерна думка створювала щоб орати землю, то в поліського залізного коня була задача подвійної складності – зробити так, щоб можна було орати! Вона особливо була актуальна саме на Поліссі, де давній льодовик пошматував землю, а відступаючи перетворив її майже на суцільне болото. Перші меліоративні роботи тут розпочалися в 1870-ті роки, коли капіталістичні відносини починали крокувати Україною. Минуло сторіччя, доки в липні 1979 року біля Мирного з’явився пам’ятник меліораторам на честь освоєння мільйонного гектару осушених земель на Україні. Чи багато це мільйон гектарів? Рахуйте самі – це більше за Чернівецьку область, стільки ж як Ліван, або половина Словенії чи Ізраїлю. До того ж пам’ятнику чверть століття і меліоратори цей час не гаяли і не марнували, продовжуючи свою благородну війну за орні землі, пасовища та ліси, що не гниють у воді. Тому й меліоратори державні люди і пам’ятник їхній запеклій боротьбі – державний.