УКРАЇНСЬКА
РУССКИЙ
ENGLISH
Фото Украины - Достопримечательности Украины в фотографиях

Делийские прогулки

Ощущение, что еду в абсолютно необычную страну, посетило еще в Москве. Когда наш аэробус разогнался до скорости принятия решения командиром авиалайнера и вот-вот должен был оторваться от взлетной полосы, в салоне, заполненном преимущественно индусами, прозвучал клич, на который речитативом отозвался стройный хор голосов. По-видимому, это была предполетная молитва, прозвучавшая с жизнеутверждающей надеждой подобно зову футбольных фанатов.В любом путеводителе вы прочтете, что в Дели лучше всего приезжать зимой. После пятнадцатиградусного мороза в Киеве, такая же температура, только со знаком плюс – очень даже комфортно. Пообещав в иммиграционной декларации индийской таможне не искать работу в их стране и обменяв доллары на рупии (кстати, наиболее выгодный обмен в отличие от большинства стран можно сделать именно в аэропорту) выхожу из аэровокзала. Металлические барьеры, обозначающие коридор для выхода в город, облеплены сотнями людей с бесчисленными табличками отелей и просто имен незнакомых, но желанных для них, гостей. Меня никто не встречал, поэтому рассматривал эту толпу я скорее с любопытством, чем с интересом. Зато мною заинтересовались многочисленные представители извоза. Выбрав автомобиль поприличнее и выторговав пару сотен рупий у его обладателя, устроился на заднем сидении в предвкушении первого впечатления от столицы великой страны. Оно получилось несколько размытым из-за того, что водитель несся с такой скоростью, будто за нами мчались все полицейские мира.

Столица

Правильное название нынешней столицы Индии – Нью-Дели (New Delhi). Это уже восьмое за три тысячелетия называние города. Он расположен на берегах реки Джамны (Yamuna) – крупнейшей притоке знаменитого Ганга и по площади примерно вдвое больше Киева (по населению в четыре). Определенную стройность и логичность центральной части Дели придают, спланированные британскими колонизаторами площади Конноугт (Connaught Place) и Ворота Индии (India Gate) с многочисленными радиально расходящимися широкими проспектами и улицами. Это политический и деловой центр столицы и самая цивилизованная его часть. Здесь расположены основные правительственные здания, высотки корпораций и банков, мемориальные музеи, крупнейшие магазины и гостиницы. Приличный номер в одной из них обойдется вам в 20-50 долларов.

Иностранцев в Индии принимают радушно и ими дорожат. Они безошибочно выделяются среди индусов и предупредительное (иногда настороженное, но всегда доброжелательное) отношение к ним чувствуется повсюду. Если надумаете попутешествовать по стране на автомобиле, то даже его специальный номерной знак будет предупреждать всех, что это туристическое авто. Но сильно не расслабляйтесь, помните, что на востоке. Если любите поторговаться – это ваша страна. Терпеливая и разумная торговля почти всегда позволяет существенно снизить стоимость сувенира или услуги (иногда в два-три раза).

Пешком

Передвигаться по Дели можно тремя способами, и каждый из них по-своему поучителен. После сумасшедшей гонки из аэропорта я выбрал самый успокаивающий – прогулку пешком. Город глазами пешехода выглядит по-другому. Это спокойный, неспешный умиротворенный, даже сонный мир. На обочине под могучим деревом расположилась парикмахерская. Девушка, работающая на стройке, старательно громоздит на голове пирамиду из семи кирпичей. Процедура эта растягивается минут на пять, хотя нести их ей всего метров тридцать. Вполне могла за это время по паре кирпичей отнести с десяток. Несколько дорожных рабочих в новеньких желтых касках роют канаву. На всех одна кирка и лопата, поэтому не переутомляются. Еще один рабочий маленькой кисточкой старательно выводит на бордюре дороги желтые и черные полосы – на пару месяцев ему этой работы хватит. Живописная троица сидит на дерюге у дороги. Смотрят на проезжающих как в телевизор. Живут тут же в десяти метрах под забором, где расстелено другое покрывало. Попросил разрешения их сфотографировать. Оторвавшись от нескончаемого сериала, они приосанились и приняли величественные позы. А вот военных, особенно тех, что с оружием фотографировать можно лишь украдкой на свой страх и риск. В сквере молодые люди играют в крикет – самый популярный в Индии вид спорта. Бедные кварталы сменяются домами побогаче, но после построек наших пригородов они не впечатляют. Постепенно, добрел до реки Джамны (Yamuna). На берегу сидят двое и ждут когда утонет труп их родственника или приятеля, скудно украшенный ветками кустарника и венком. В десятке метров от этой скорбной процедуры человек моет голову, другой стирает белье. Про себя порадовался, что не работаю санитарным врачом – при виде такого впору на себя руки наложить. Последнее впечатление напомнило об усталости, да и смеркается – пора возвращаться.

В гостинице меня ждал обед и знакомство с индийской кухней. К сожалению, оно оказалось нерадостным. Шикарный по индийским представлениям «шведский стол», представлял собой выстроенные вряд блюдо с овощами и череду подогреваемых автономными спиртовками блестящих кастрюль. В первой емкости был рис, а вот дальше начиналась индийская кухня – кастрюли, заполненные разноцветными (от белого до почти черного) довольно густыми соусами вперемешку с овощами. Не поленившись зачерпнул по ложке каждого. На поверку съедобными оказались лишь рис и неиспорченные соусами овощи. Все остальное независимо от цвета представлялось одновременно острым, соленым, пряным, сладким и кислым. Когда пожар в желудке был приглушен изрядной порцией чая, подумалось, по-видимому, еда служит индийцам внутренней дезинфекцией от окружающей их антисанитарии. Так плачевно познакомившись и тут же распрощавшись с индийской кухней, я превратился в клиента ресторанов с адаптированной для европейского желудка пищей.

С ветерком

На следующий день решил передвигаться по Дели самым распространенным способом – на рикше. Оглядев сухопарых владельцев велорикш и мысленно пожалев их, остановился на моторикше. Садясь в нее, погружаешься в безалаберный и суматошный мир делийских улиц, наполненный какофоническим воем клаксонов и неадекватными действиями участников движения. Поэтому лозунги, украшающие каждый второй автомобиль – «Сигналь, пожалуйста» и «Держи дистанцию», в которые мимовольно упирается взгляд во время стояния в периодически возникающих пробках, воспринимаются как издевательство. Вместе с тем, моторикша самый быстрый вид транспорта индийской столицы. Их водители умудряются молниеносно использовать любую прореху в движущемся по улице бурном потоке. О том, что он сулит, говорят намятые бока многих машин и старательно спрятанные боковые зеркала почти у всех современных автомобилей.

Получив неизгладимое впечатление от поездки и ошалевший от уличного безумия, прошу остановиться у Красного Форта (Red Fort). Он действительно почти красный – построен из розового песчаника более 350 лет назад. У кассы убеждаюсь, что иностранцев в Индии уважают – их билет стоит в 50 раз дороже билета местного жителя. Но поскольку для индийцев цена билета символическая, то пятидесятикратная стоимость составляет всего два доллара. Такое соотношение цен существует во всех музеях, в которых довелось побывать (самый дорогой билет в Тадж-Махал стоил 15 долларов). Правда есть и преимущество – свой билет покупаешь в отдельной кассе и без очереди. Иностранцев и особенно иностранных туристов в Дели немного. Не встретить в течение нескольких дней в столице государства с такой историей ни одного японца – большая редкость. Те же иностранцы, которые попадаются в музеях, несут на себе печать скорее деловой поездки, а не туристического любопытства. Миновав металлоискатель, вооруженных автоматами, стражей порядка и войдя в Красный Форт через ворота Лахори (Lahori Gate), почти сразу окунаешься в стометровый туннель. Он заполнен миниатюрными сувенирными и ювелирными лавчонками, с традиционными для восточной страны набором товаров. Рассматривая витрины, позволяю зазывалам (некоторые из них говорят по-русски) увлечь себя то в одну, то в другую лавчонку. Ожерелья из полудрагоценных камней, всевозможные золотые и серебряные украшения, статуэтки из мрамора, металла, дерева и рыбьей кости, яркие платки. В итоге из тоннеля я выхожу утомленный базарным изобилием и пресыщенный торговлей с пакетом сувениров.

В музеях под открытым небом совсем иная жизнь. Сюда индийцы приходят семьями, нарядные, оставив свои проблемы за крепостными стенами. Приятно не спеша побродить по дворцам венценосных особ прошлого, среди любознательных и добродушных людей. С интересом осмотреть древние храмы, мечети и гробницы с непривычными для европейца очертаниями. Полюбоваться работой древних мастеров, которые тончайшей вязью восточных орнаментов украсили царский трон, интерьеры покоев сильных мира того времени либо их последнее пристанище. Угостить орешками вездесущих барсуков, которые здесь заменяют наших парковых белок. Или просто присесть отдохнуть и поразмыслить на травку, благо длительное (почти двухсотлетнее) присутствие колонизаторов-англичан в этой стране оставило в наследство не только левостороннее движение и массу монументальных построек, но и культуру возделывания травяных газонов.

По-министерски

Испробовав самые демократичные способы передвижения по Дели, по рекомендации портье, решил воспользоваться особым видом такси. За десять долларов меня обязывались 8 часов возить по городу на «Амбассадоре» – автомобиле, на котором ездят члены правительства Индии. В эту сумму входит 80 км пути, а за каждый последующий километр необходимо дополнительно платить по 10 центов. В этом варианте подкупала не столько дешевизна, сколько возможность ощутить себя местным функционером высокого уровня. Ровно в назначенный час пожилой таксист со словами «Пожалуйста, Сэр» услужливо открыл передо мной дверцу белоснежного авто, а на наивный вопрос «Можно ли курить в машине?», не моргнув глазом, ответил: «Сэр, но это же Ваш автомобиль!». Индийские министры не дураки – мощный кузов и приличная звукоизоляция позволяют абстрагироваться от происходящего вокруг и лицезреть его как бы из зазеркалья. Впрочем, хаос от этого не уменьшается, а становится как бы обеззвученным. Любознательность вскоре пересилила, и окна были распахнуты.

Расторопность таксиста позволила объехать полгорода. Побывав у самой известной религиозной делийской новостройки пятнадцатилетней давности – Храме Лотоса (Lotus Temple) совершенно случайно забрел к храму Калкайи (Kalkaji Temple), расположенному по соседству. Ощущение такое, будто нырнул на несколько веков вглубь прошлого тысячелетия. Узкие загаженные улочки, страшные и по-настоящему убогие нищие, разувающиеся за несколько десятков метров до храма и бредущие дальше босиком прихожане. Из оцепенения вывел маленький, аккуратненький, новенький автомобиль, чудом протиснувшийся к храму. Почему-то с грустью подумалось, что, наверное, принадлежит он настоятелю. Чуть позже как бы подтверждая мысль из храма появился холеный хозяин. После пережитого шока совсем новый центр Харе Кришна (Hare Krisha Hill) раздражал своей нарочитой ухоженностью и чрезмерной деловитостью его служащих.

Окончательно удалось успокоиться, лишь подъезжая к Кьютаб Минару (QUTAB Minar). Спустя несколько минут любовался самой высокой в Индии почти 73-метровой величественной башней, искусно построенной из песчаника и мрамора. Она служила сначала смотровой площадкой для принцессы, а с введением ислама – минаретом. Ее разрушали и восстанавливали. Стоя под простоявшей почти восемьсот лет башней думалось о величии исторической культуры народа сумевшего построить и сохранить такой шедевр. И совсем не хотелось думать о приготовлении к войне с соседями мусульманами, о ядерном оружии и той угнетающей нищете, что довелось увидеть в этом перенаселенном, но добродушном уголке планеты.

Потом еще были рискованные поездки на автомобиле и поездом в Агру (Agra) и «индийский Манчестер» – город Канпур (Kanpur), прогулки по Гангу на лодке, но впечатления от них лишь дополнили ощущения увиденного в Дели.

Если когда-либо захотите и не побоитесь окунуться в восточную историю, поезжайте в индийскую столицу. Архитектурный, религиозный и бытовой срез последнего тысячелетия получите здесь сполна. А наличие в кармане нескольких сотен долларов позволит ощущать себя почти магараджей как минимум неделю.

Round Trip. – К.: 2002. №1. – С. 24-31.

 

Індія – людський океан

 

Якщо коли-небудь забажаєте і не злякаєтесь зануритися в східну історію, приїздіть в індійську столицю. Архітектурний, релігійний, побутовий і соціальний зріз останнього тисячоліття отримаєте тут сповна. А наявність в кишені кількох сотень доларів дозволить відчувати себе майже магараджею, принаймні тиждень.

Що згадує пересічний мешканець України, коли його запитують про Індію? Перш за все спадають на думку слони, чай, смугляве обличчя постійно співаючих людей у яскравому вбранні, обов’язкова чалма на голові чоловіків і неодмінна цяточка на лобі у жінок. Але ця підсвідома реакція на будь-яку географічну назву зникає коли намагаєшся збагнути Індію як окрему країну.

Сьома за площею (3 287 263 км2, в півтора рази більша за Західну Європу), друга за чисельністю мешканців (1 019 млн. осіб, кожний шостий на планеті – індієць) і перша з великих держав за щільністю населення (понад 310 осіб на 1 км2, в чотири рази більше ніж в нашій країні). Усвідомити ці цифри мешканцю, навіть зовсім немаленької за європейськими мірками, України досить складно. Але повагу і якусь внутрішню пересторогу вони навіюють. Додайте до цього довгу і вкрай заплутану історію розвитку цієї частини світу, найпізніше оформлення серед територіально крупних державних одиниць, як окрема країна, з набуттям незалежності ледь не останньою (в 1947 році). Бурхливе, неконтрольоване, майже катастрофічне, зростання населення (більш ніж у двічі) за роки незалежності. І цей невеличкий на карті, але грандіозний у справжньому житті, трикутник являтиме собою окремий континент переповнений людьми. За соціальним, економічним, природним, рослинним або тваринним чинниками тут можна зустріти все, або майже все, з того, що зустрічається на Землі.

Відчуття ж, що вирушаю в абсолютно незвичну країну найшло ще в Москві. Коли аерофлотський аеробус розігнався до швидкості прийняття рішення командиром авіалайнера і ось-ось мав відірватися від злітної смуги, в салоні, заповненому переважно індусами, пролунав клич, на який речитативом відгукнувся злагоджений хор голосів. Мабуть, то була “передполітна” молитва. На щастя звучала вона досить оптимістично, з якоюсь життєстверджуючою надією – подібно до кличу футбольних фанатів.

В Індію комфортніше за все приїжджати взимку. З листопада по лютий тут сухий прохолодний сезон з чудовою погодою і переважно безхмарним небом. Суха і жарка пора року (березень-травень) з денними температурами під 40оС, коли навіть ніччю неможливо відпочити від спеки, ще не настала, а вологий жаркий сезон (червень-жовтень) з ураганними шквалами, грозами і проливними дощами вже позаду.

Після п’ятнадцятиградусного морозу в Києві, така ж температура в Делі, тільки зі знаком плюс переноситься вельми комфортно. Пообіцявши в імміграційній декларації індійській таможні не шукати роботу в їхній країні і вимінявши долари на рупії виходжу з аеровокзалу. Металеві бар’єри, що позначають коридор прямуючий в місто, обліплені сотнями людей с незліченими табличками готелів и просто імен незнайомих, але бажаних для них, гостей. Мене ніхто не зустрічав, тому роздивлявся цей натовп скоріше с байдужою цікавістю. Довго ж байдикувати не дали і обступили численні приватні таксисти. Вибравши пристойніший автомобіль і виторгувавши пару сот рупій у його власника, влаштувався на задньому сидінні в передчутті першого враження від столиці великої країни. Воно вийшло досить розмитим завдяки тому, що водій мчався з такою швидкістю, буцімто за нами гналися всі поліцейські світу.

Правильна назва нинішньої столиці Індії – Нью-Делі (New Delhi). Це вже восьма за три тисячоліття назва міста, яку з перемінним успіхом намагається впровадити керівництво Індії з часів набуття незалежності. Воно приживається важко і досить часто вживається попереднє – Делі. Місто розташоване на берегах ріки Джамни (Yamuna) – найбільшої притоки славнозвісного Гангу, і за площею майже вдвічі більше за Київ (за населенням в чотири). Певну гармонійність і логічність центральній частині Делі придають, сплановані і відбудовані ще британськими колонізаторами, площі Конноугт (Connaught Place) і Брама Індії (India Gate) з численними широкими проспектами і вулицями, що розходяться від них радіально. Це політичний і діловий центр столиці та країни, та сама цивілізована його частина. Тут розташовані президентський палац, парламент, основні урядові будинки, висотки корпорацій і банків, меморіальні музеї, найбільші магазини і готелі.

Іноземців в Індії приймають привітно та гостинно. Вони безпомилково виділяються серед індусів і ввічливе (іноді з насторогою, але завжди доброзичливе) відношення до них відчувається всюди. Якщо надумаєте помандрувати країною автомобілем, то навіть його спеціальний номерний знак буде попереджувати усіх зустрічних, що то є туристичне авто. Але все одно сильно не розслабляйтеся, і пам’ятайте, що перебуваєте в східній країні і в очах аборигенів – ви іноземець.

Пересуватися Делі можна трьома способами, і кожний з них по-своєму повчальний. Після божевільної гонки з аеропорту і короткого перепочинку в гостьовому будинку Делійського університету, я вибрав самий заспокійливий – прогулянку пішки. Будь-яке місто очами пішохода виглядає зовсім по-іншому. Якщо абстрагуватися від дорожнього руху, Делі це спокійний, неспішний, утихомирений, навіть сонний світ. На узбіччі під могутнім деревом розташувалася тимчасова цирульня. Дівчина, що працює на будівництві, старанно складає на голові піраміду з семи цеглин. Процедура ця розтягується хвилин на п’ять, хоча нести їй свою ношу всього метрів тридцять. Могла б за цей час по парі цеглин віднести з десяток. Кілька дорожніх робочих в новеньких жовтих касках риють канаву. На всіх одна кирка та лопата, тому не перевтомлюються і не поспішають. Ще один робочий маленьким пензлем старанно вимальовує на шляховому бордюрі жовті і чорні смуги – бордюр довгий, то на пару місяців йому цієї роботи вистачить. Майже на тротуарі лежить корова, поруч з нею вовтузяться кабанчики. Мальовнича трійця сидить на дерюзі біля дороги. Дивляться на проїжджаючих як у телевізор. Живуть тут же в десяти метрах під забором, де розстелено інше покривало. Попросив дозволу їх сфотографувати. Відірвавшись від нескінченного серіалу, бездомні набрали поважного вигляду і прийняли величні пози. А ось військових, особливо тих, що зі зброєю (а такі переважно з автоматичною зброєю зустрічаються дуже часто) фотографувати можна лише крадькома на свій страх і ризик. В сквері молоді люди грають в крикет – самий популярний в Індії вид спорту. Бідні квартали змінюються багатшими, але після будівель наших міст і пригородів вони зовсім не вражають розмахом. Потроху, дійшов до ріки Джамни. На березі сидять двоє злиднів і чекають коли потоне труп їхнього родича або приятеля, скудно прикрашений чагарниковими гіллям і вінком. Мабуть, нема грошей на кремацію і вони вирішили поховати небіжчика в такий бідняцький спосіб. В десяти метрах від цієї скорботної процедури чоловік миє в річці голову, інший пре білизну. Видовище для людей з не слабими нервами. Доля бідняків в Індії, з точки зору життя в нашій країні, страшна. Але тут зайвий раз розумієш, що людина може призвичаїтися до будь-чого. Інколи доводилося бачити таке щастя в очах злидня, жебрака або байстрюка, яке майже не побачиш на обличчі багатія. Мабуть, просто в них різне щастя. Побачене та роздуми так приголомшили, що зворотна дорога до університетського містечка промайнула дуже швидко.

В готелі на мене чекав обід і знайомство з індійською кухнею. Нажаль, воно виявилося нерадісним. Шикарний за індійськими мірками “шведський стіл”, являв собою вишикувані вряд блюдо с овочами и череду блискучих каструль, що підігрівалися автономними спиртівками. В першій ємності був рис, а от далі починалася власно індійська кухня – каструлі, заповнені різнобарвними (від білого до майже чорного) досить густими соусами упереміш з різними овочами. Не полінувавшись зачерпнув по ложці кожного. На перевірку їстівним виявилися лише рис и не спаскуджені соусами овочі. Решта страв, незалежно від кольору, представлялася на смак одночасно гострою, соленою, пряною, солодкою і кислою. Коли пожежа у шлунку була приглушена значною порцією чаю (до речі тут його заварюють звичайно не водою, як у нас, а молоком), подумалося, мабуть, для індійців їжа виконує крім основної своєї функції ще й дезінфікуючу від оточуючої їх антисанітарії. Так жалюгідно познайомившись і миттєво розпрощавшись с індійською кухнею, я перетворився в клієнта ресторанів з адаптованою для європейського шлунку їжею.

У другій половині дня, усвідомивши, що час плине невблаганно і не завадило б відвідати кілька туристичних об’єктів, вирішив спробувати пересуватися містом самим поширеним способом – на рикші. Подивившись на худючих власників велорикш і подумки пожалівши їх, зупинився на моторикші. Сідаючи в неї, занурюєшся в безладний и метушний світ делійських вулиць, наповнений какофонічним виттям клаксонів и неадекватними, з точки зору європейського водія, діями учасників дорожнього руху. Тому лозунги, що прикрашають кожний другий автомобіль – “Сигналь, будь ласка” і “Тримай дистанцію”, в які мимоволі упирається погляд під час стояння у пробках, що періодично виникають, сприймається як знущальний жарт. Разом з тим, моторикша самий швидкий вид транспорту індійської столиці. Їхні водії ухитряються миттєво використовувати будь-яку проріху в бурхливому потоці, що плине вулицею. Про небезпечність вуличного виру свідчать нам’яті боки багатьох машин і старанно сховані бокові дзеркала майже всіх сучасних автомобілів. Пішоходів, при переході вулиці спасають (крім рідких світлофорів) лише “лежачі поліцейські” – навмисно зроблені на дорозі пагорби, що змушують водіїв гальмувати.

Отримавши незабутнє враження від поїздки і очманілий від вуличного божевілля, прошу зупинити біля Червоного Форту (Red Fort). Він дійсно майже червоний – побудований з рожевого пісковику понад 350 років тому. Біля каси переконуюсь, що іноземців в Індії поважають – їхній квиток коштує у 50 разів дорожче квитка місцевого жителя. Але оскільки для індійців ціна квитка символічна, то п’ятидесятикратна вартість складає всього два долари. Таке співвідношення цін існує в усіх музеях, в яких довелося побувати (найдорожчий квиток до Тадж-Махалу в Агрі коштував 15 доларів). Правда є і привілей – свій квиток купуєш в окремій касі і без черги. Іноземців і особливо іноземних туристів в Делі небагато. Не зустріти на протязі кількох днів в столиці держави з такою історією жодного японця – майже винятковість. Ті ж іноземці, які траплялися у музеях, несли на собі печатку скоріше ділового вояжу, ніж туристичної допитливості. Проминув металошукач, озброєних автоматами вартових і увійшовши в Червоний Форт через ворота Лагорі (Lahori Gate), майже зразу занурюєшся в стометровий тунель. Він заповнений мініатюрними сувенірними и ювелірними крамничками, с традиційними для східної країни набором товарів. Роздивляючись вітрини, дозволяю зазивалам (до речі, багато з них розуміються на російській) затягти себе то в одну, то в іншу крамничку. Намиста з коштовних та напівкоштовних каменів, всілякі золоті і срібні прикраси, статуетки з мармуру, металу, дерева и рибної кістки, яскраві хустки і безліч іншої сувенірної продукції. Якщо полюбляєте торгуватися – Індія ваша країна. Ритуал торгування передбачає неспішність. Хазяїн крамнички запропонує вам чай і почне демонструвати неперевершеність свого товару. Робитиме він це вправно і, навіть, артистично. Розслабтеся, отримуйте від цього естетичну насолоду, але не губіть голови. Терпеливе і розумне торгування майже завжди дозволяє суттєво знизити вартість сувеніру або послуги (іноді в два-три рази). В кінці кінців з тунелю виходжу з пакетом сувенірів, відпочивши від вуличної метушні, але трохи стомлений базарною рясністю і пересичений торгуванням.

В музеях під відкритим небом зовсім інше життя. Сюди індійці приходять сім’ями, нарядні, залишив свої проблеми за фортечними мурами. Приємно не поспішаючи побродити по палацах коронованих осіб минулого, серед зацікавлених і добродушних людей. Оглянути давні храми, мечеті и гробниці з незвичними для європейця обрисами. Помилуватися роботою давніх майстрів, які тончайшою в’яззю східних орнаментів прикрасили царський трон, інтер’єри покоїв сильних світу того часу або їхній останній притулок. Пригостити горішками пронирливих бурундучків, які тут заміняють наших паркових білочок. Або просто присісти на травку відпочити і порозмислити, благо довга (майже двохсотлітня) присутність колонізаторів-англійців в цій країні залишило у спадок не лише лівосторонній рух та масу монументальних споруд, а й культуру обробки і догляду трав’яних газонів.

Випробувавши найдемократичніші засоби пересування індійською столицею, наступного дня за рекомендацією портьє, вирішив скористуватися особливим видом таксі. За десять доларів мене зобов’язалися 8 годин возити столицею на «Амбасадорі» – автомобілі, на якому їздять члени уряду Індії. В цю суму входить 80 км шляху, а за кожний наступний кілометр необхідно додатково платити по 10 центів. В цьому варіанті підкупала не стільки дешевизна, скільки можливість відчути себе місцевим функціонером високого рівня. В назначену годину літній власник-таксист зі словами «Будь ласка, Сер!» услужливо відкрив переді мною дверцята білосніжного авто, а на наївне питання “Чи можна палити в машині?”, не моргнув оком, відповів: “Сер, але ж це Ваш автомобіль!”. Індійські міністри не дурні – потужний кузов і пристойна звукоізоляція дозволяють абстрагуватися від того, що відбувається навкруги и роздивлятися його немов з задзеркалля. Хоча, вуличний хаос від цього не зменшується, а стає так би мовити обеззвученим. Не довго витримавши в ролі індійського високопосадовця – природна допитливість пересилила, і вікна були розчинені.

Розторопність таксиста дозволила об’їхати півміста. Побувавши біля самої відомої релігійної делійської новобудови п’ятнадцятирічної давнини – Храмі Лотоса (Lotus Temple) абсолютно випадково зайшов до храму Калкайї (Kalkaji Temple), розташованому по сусідству. І отримав таке відчуття, буцімто пірнув на кілька століть у глибину минулого тисячоліття. Вузькі запаскуджені і смердючі вулички, страшні і по-справжньому злиденні жебраки, прихожани, що розбуваються за кілька десятків метрів до храму, чалапаючи далі босяком. З очманіння вивів маленький, акуратненький, новенький автомобіль, що чудом протиснувся до храму. Чомусь з сумом подумалося, що, напевно, належить він настоятелю. Трохи пізніше як би підтверджуючи цю думку з храму з’явився випещений “хазяїн волі Господньої”.

Після пережитого шоку зовсім новий досить стильний центр Харе Кришна (Hare Krisha Hill) дратував своєю нарочитою впорядкованістю та надмірною діловитістю його службовців. Відчувалося, що храм цей зведено винятково для туристів, на зразок відбудованого київського Михайлівського собору. В ньому не відчувалося “намоленності”, що відзначають старі церкви, і повністю був відсутній той трагізм спілкування індійців з богом, побачений у попередньому храмі. А кришнаїти своєю поведінкою скоріше нагадували офісних охоронців, ніж прислужників бога.

Остаточно заспокоївся, лише під’їжджаючи до Кутаб Мінару (Qutab Minar). Через кілька хвилин любувався самою високою в Індії майже 73-метровою величною баштою, вправно побудованій з пісковику і мармуру. Вона спочатку служила оглядовим майданчиком принцесі, яка милувалася з неї чудовим краєвидом долини Джамни, а згодом, з упровадженням ісламу – мінаретом. Башту частково руйнували і відбудовували кілька разів. Стоячи під баштою, що простояла майже вісімсот років думалося про велич історичної культури народу, що спромігся побудувати і зберегти такий шедевр. І зовсім не хотілося думати про приготування до війни з сусідами мусульманами, про ядерну зброю і про те гнітюче злидарство, що довелося побачити і усвідомити в цьому вкрай перенаселеному (і від того страждаючого), але добродушному куточку планети.

На території археологічної пам’ятки Кутаб Мінар, навкруги величної башти безліч будівель та руїн. Тут бесідки павільйони, мечеті, галереї, залишки диванів – приміщень, де владики радилися з візирами. Але є тут пам’ятка, що вважається світовим чудом – Залізна колона. Вона не вразить, якщо про неї нічого не знати. Так собі чорна металева труба висотою сім з гаком метрів, прикрашена зверху на зразок давньогрецьких колон. Вважається, що вона майже вдвічі старша за пісковиково-мармурову башту і стоїть тут аж п’ятнадцять століть. Принаймні про це свідчить напис на її боці. Вражають її неповторні властивості – колону відлито з найчистішого заліза (що було абсолютно неможливо для металургів того часу) і вона не ржавіє (що абсолютно неможливо повторити металургам теперішнім). Подейкують про її позаземне походження.

Досхочу намилувавшись історико-архітектурними пам’ятками, вирішив подивитися, як пересічні делійці проводять недільний вечір. Для цього відвідав площу Брама Індії. Тут навкруги величної брами (на зразок паризької тріумфальної), стіни якої вкриті прізвищами людей, що віддали своє життя за незалежність країни, розкинулася велетенська галявина (у декілька футбольних полів) з поодинокими старими деревами. Святкування недільного вечора було в розпалі. Яскраво вбрані індійці великими і не дуже родинами окупували майже увесь простір. Людська хмара спочатку лякає, але згодом, занурившись в неї, перестаєш відчувати її масштаби. Абсолютно миролюбна обстановка навкруги заспокоює і починаєш просто з цікавістю роздивлятися на незвичні для ока обличчя, прикраси та одяг людей. Так з заходом сонця і сплинув останній день в індійській столиці.

Потім ще були ризиковані подорожі автомобілем і потягом в Агру (Agra) та “індійський Манчестер” – місто Канпур (Kanpur), прогулянки Гангом на човні, але враження від них лише доповнили відчуття побаченого в Делі. Про них читайте в наступному числі журналу.

Географія та основи економіки в школі. К: Педагогічна преса, №3, 2002. – С. 1-2, 48-53.

 

 

Дорогами Індії

Дорога – дзеркало будь-якої країни. Індійські дороги – суцільна гонка без перепочинку, галаслива та агресивна гонка на виживання, часто-густо без будь-яких правил і що найстрашніше – майже без права на помилку. Тут життя і смерть ходять поруч, особливо в ночі

Сплинули дні, заздалегідь відведені для знайомства з Індійською столицею. Попереду чекала п’ятисоткілометрова подорож по Індо-Гангській низовині до міста Канпур, чи як його охрестили шанувальники постколоніальних географічних брендів – "Індійський Манчестер".

Цього разу мав вибирати спосіб міжміського пересування індійськими просторами. Вибір був небагатий: потяг чи авто, причому останній суттєво вдаряв по гаманцеві. Будучи завзятим автолюбителем, під час закордонних подорожей вивів досить цікаве правило – найбільш точна і достовірна уява про ментальність мешканців будь-якої країни складається після кількох часів мандрів її автошляхами. Причому найбільш яскраве відчуття духу країни приходить після подорожі легковим авто, а не автобусом. Крім того, я мав резервацію на потяг на з



карта Киева погода в Киеве фотографии Киева

2004-2022 © Андрей Ивченко
Все материалы на данном сайте охраняются законом Украины "Про авторське право і суміжні права". Копирование и воспроизведение любых материалов с данного сайта возможно только с письменного разрешения автора